Жінка з парасолькою: вітряний літній портрет родини Моне

Мить вітряного дня

«Жінка з парасолькою – мадам Моне з сином» — картина олією, яку Клод Моне створив 1875 року. На ній жінка в світлій літній сукні стоїть на вершині трав'янистого схилу й тримає зелену парасольку на тлі яскравого неба, по якому пливуть білі хмари. Трохи далі, наполовину схований за вигином пагорба, стоїть маленький хлопчик у капелюсі. Вітер піднімає вуаль жінки та краї її сукні, а трава біля її ніг ніби хвилюється під тим самим подувом.

Розмір картини — приблизно 100 на 81 сантиметр, тобто вона доволі скромна, значно менша за величезні полотна, які Моне колись писав для офіційного Салону. Через сюжет її іноді називають «Прогулянка», хоча слово «promenade» Моне вживав і в назвах кількох інших творів. Сьогодні вона висить у Національній галереї мистецтв у Вашингтоні, де є однією з найулюбленіших картин колекції.

Камілла і Жан

Жінка — це дружина Моне, Камілла Донсьє, а хлопчик — їхній старший син Жан, який народився 1867 року і на час створення картини мав близько семи чи восьми років. Камілла була улюбленою моделлю Моне з середини 1860-х років. Дев'ятьма роками раніше, 1866 року, вона позувала для картини «Камілла» — портрета в натуральну величину в зеленій смугастій шовковій сукні, який приніс молодому художникові перший великий успіх у Салоні.

Контраст між двома картинами багато говорить про те, як сильно змінився Моне. 1866 року Камілла стояла в темному просторі, схожому на майстерню, старанно позуючи в дорогій сукні. 1875 року вона просто неба, оточена світлом і повітрям, схоплена посеред звичайної родинної прогулянки. Вона дивиться згори на художника, ніби він щойно її гукнув, і вся сцена здається невимушеною та живою.

Життя в Аржантеї

З кінця 1871 року родина Моне жила в Аржантеї — невеликому містечку на Сені, за коротку поїздку потягом від Парижа. Це були одні з найщасливіших років у житті Моне. У містечку були сади, поля, стежки вздовж річки та жвава вітрильна гавань, і Моне малював усе це знову і знову. Він навіть облаштував невеликий човен як плавучу майстерню, щоб працювати просто на річці.

Аржантей приваблював і його друзів. Сюди приїздили малювати разом із ним П'єр-Огюст Ренуар та Едуар Мане, і влітку 1874 року обидва написали картини з Каміллою та Жаном у саду Моне. Ці роки стали й часом сміливого кроку: 1874 року Моне та його товариші влаштували в Парижі власну незалежну виставку, на якій Моне показав картину «Враження. Схід сонця», що дала назву новому напряму. «Жінка з парасолькою», написана наступного літа, показує імпресіоністський підхід у його найвільнішій і найвпевненішій формі.

Життя в Аржантеї не було безтурботним. Грошей часто бракувало, і Моне нерідко доводилося позичати в друзів і покровителів. Проте його картини тих років сповнені сонця, квітів, човнів і родинних моментів, а ця, мабуть, найвідоміша з усіх.

Написана просто неба

Як і багато творів Моне того періоду, «Жінка з парасолькою» була написана просто неба, безпосередньо перед сценою, а не в майстерні. Імпресіоністи називали такий спосіб роботи en plein air, що французькою означає «на відкритому повітрі». Це стало значно простіше завдяки фарбам у портативних металевих тюбиках і легким складаним мольбертам, з якими художники могли вирушати зі своїм приладдям за місто.

Картина виглядає так, ніби її написали дуже швидко, імовірно за один сеанс, і в цій швидкості — частина її чарівності. Моне не намагався передати кожну деталь. Натомість він користувався короткими, вільними мазками, щоб схопити те, що бачив у швидкоплинну мить:

• Небо складається з широких, розмашистих мазків синього та білого, які нагадують хмари, що пропливають ним.
• Трава утворена швидкими дотиками зеленого й жовтого з вкрапленнями інших кольорів, тож здається, що вона колишеться.
• Сукня і вуаль написані довгими вигнутими мазками, що повторюють напрямок вітру.
• Обличчя лише ледь позначені. Риси Камілли пом'якшує вуаль, а обличчя Жана — це лише кілька дотиків фарби.

Зблизька картина майже розпадається на окремі плями фарби. Якщо ж відступити, ці плями складаються в переконливе враження вітру, світла й руху. Саме цього й прагнув Моне: не точного запису того, як виглядала його родина, а відчуття присутності в той вітряний літній день.

Погляд знизу

Одна з найпримітніших особливостей картини — точка зору. Моне розташувався нижче за Каміллу, тож ми дивимося на неї знизу схилу. Її постать здіймається на тлі неба, а голова й парасолька майже торкаються верхнього краю полотна. Такий низький ракурс робить її високою та граціозною і дає небу заповнити більшу частину тла.

Оскільки вона стоїть проти світла, значна частина її постаті в тіні. Проте тіні тут не сірі й не чорні. Моне написав їх синіми, зеленими та м'якими фіолетовими відтінками, бо просто неба тіні відбивають кольори неба та навколишньої трави. Її біла сукня теж не просто біла: там, де на неї падає сонце, вона має жовтуваті відтінки, а там, де лежить тінь, — холодний синій. Зелений спід парасольки навіть кидає зеленкуватий відблиск на її обличчя та плечі.

Композиція проста, але ретельно врівноважена. Діагональ парасольки, схил пагорба й рух хмар ведуть погляд угору та через усю картину. Жан, менший і нижчий, стоїть трохи осторонь, що додає глибини й надає сцені невимушеності справжньої родинної прогулянки, а не офіційного портрета.

Портрет чи етюд світла?

Хоча на картині зображено дружину й сина самого художника, «Жінка з парасолькою» — не портрет у звичному розумінні. Традиційний портрет зосереджується на обличчі, характері та суспільному становищі того, хто позує. Тут же Моне, здається, більше цікавлять ефекти сонячного світла, колір тіней і рух повітря. Камілла й Жан — частина пейзажу, так само як трава й хмари.

Водночас картина має теплоту, що йде від її особистого сюжету. Вона фіксує справжню мить із життя молодої родини. Через це вона особливо зворушує, коли дивишся на неї з відстані часу: за кілька років Камілла тяжко захворіла й померла 1879 року, маючи лише 32 роки. Моне малював її до останнього, і такі картини, як ця, зберігають пам'ять про неї світлою й сповненою життя.

Пізніші жінки з парасольками

Моне повернувся до цієї ідеї більш ніж через десять років. 1886 року, вже живучи в Живерні, він написав дві нові картини з жінкою з парасолькою, що стоїть на пагорбі на тлі неба: одна повернута ліворуч, інша — праворуч. Моделлю була Сюзанна Ошеде, донька Аліси Ошеде, яка згодом стала другою дружиною Моне. Обидві картини нині належать музею Орсе в Парижі.

У цих пізніших версіях людина цікавить художника ще менше. Обличчя Сюзанни майже не прописане й ледь не розчиняється у світлі та в шарфі, що тріпоче довкола неї. Деякі автори припускали, що цей сюжет нагадував Моне про давню картину з Каміллою; хай якими були його почуття, ці твори показують, наскільки він уже наблизився до малювання самої атмосфери — шляху, який приведе його до знаменитих серій копиць, соборів і латаття.

З Аржантея до Вашингтона

«Жінка з парасолькою» пройшла через кілька приватних колекцій, перш ніж потрапити до Сполучених Штатів. Вона належала Полу Меллону, відомому американському колекціонерові мистецтва, та його дружині Банні Меллон, а 1983 року була подарована Національній галереї мистецтв у Вашингтоні у складі Колекції містера й місіс Пол Меллон. Відвідувачі можуть побачити її там безкоштовно поряд з іншими важливими картинами імпресіоністів.

Чому вона досі захоплює глядачів

Картину часто наводять, щоб пояснити, що таке імпресіонізм, і неважко зрозуміти чому. Вона схоплює те, що пережив кожен: яскравий день, сильний вітер і рідну людину, яка обертається, щоб глянути на нас. Моне написав її так швидко й свіжо, що ми майже відчуваємо вітер на власному обличчі.

Вона також позначає вершину в історії Камілли як моделі Моне. Через рік він намалював її в зовсім іншому настрої на картині «Японка» — у яскраво-червоному кімоно та в оточенні японських віял. Разом ці картини показують багато граней жінки, яка надихнула значну частину раннього доробку Моне, і «Жінка з парасолькою» залишається тією, на якій вона здається найвільнішою.