Клод Моне: художник, який дав ім'я імпресіонізму

Хлопчик із Гавра

Оскар-Клод Моне народився в Парижі 14 листопада 1840 року, але виріс на узбережжі Нормандії. Коли йому було близько п'яти років, родина переїхала до портового міста Гавр, де батько працював у сімейній справі, що торгувала бакалією та постачала кораблі. Батько сподівався, що син продовжить його справу. Юний Клод мав інші плани: він заповнював шкільні зошити малюнками, а підлітком прославився в місті карикатурами на місцевих жителів. Він продавав їх по 10–20 франків за штуку й виставляв у вітрині багетної майстерні.

Ця вітрина змінила його життя. У ній висіли також морські пейзажі Ежена Будена, місцевого художника, який працював просто неба, безпосередньо перед небом і морем. Буден помітив обдарованого карикатуриста й умовив його ходити з ним на етюди. Як пізніше розповідав Моне, коли він почав працювати просто неба, з його очей ніби спала завіса: він раптом зрозумів, чим може бути живопис. Ідея вловлювати мінливу погоду й світло на місці, а не вигадувати пейзаж у майстерні, залишалася в центрі його мистецтва до кінця життя.

Париж, армія і коло друзів

1859 року Моне переїхав до Парижа. Замість того щоб вступити до офіційної Школи красних мистецтв, він навчався в Академії Сюїса, вільній майстерні, де художники за невелику плату могли малювати з натури. Там він познайомився з Камілем Піссарро, який став його другом на все життя.

1861 року Моне призвали на військову службу й відправили до Алжиру в кавалерійський полк. Яскраве північноафриканське світло справило на нього сильне враження, але він захворів на черевний тиф. Його тітка, Марі-Жанна Лекадр, заплатила за звільнення небожа з армії за умови, що він здобуде справжню художню освіту. Повернувшись до Парижа, 1862 року він вступив до майстерні швейцарського художника Шарля Глейра. Навчання цікавило його менше, ніж учні, з якими він там познайомився: П'єр-Огюст Ренуар, Альфред Сіслей і Фредерік Базиль. Разом вони відкидали відшліфовані історичні сцени, яким надавали перевагу офіційні мистецькі кола, і виходили малювати ліс Фонтенбло та узбережжя Нормандії. Нідерландський художник Йоган Бартольд Йонгкінд, з яким Моне познайомився приблизно тоді ж, також багато чого навчив його у вільному, швидкому мазку й передаванні швидкоплинних погодних ефектів.

Перші успіхи й тяжкі роки

У 1860-х роках найважливішим місцем, де французький художник міг показати себе, був Салон, велика офіційна виставка в Парижі, роботи для якої відбирало журі. 1865 року там прийняли два морські пейзажі Моне, а 1866 року він здобув справжній успіх завдяки портрету в повний зріст молодої жінки в зеленій смугастій шовковій сукні. Моделлю була Камілла Донсьє, яка стала його супутницею, а згодом і дружиною. Критики, зокрема молодий письменник Еміль Золя, похвалили картину.

Успіх тривав недовго. Велику пленерну картину Моне з постатями, Жінки в саду, журі Салону 1867 року відхилило, і в наступні роки журі теж часто йому відмовляло. 1867 року Камілла народила їхнього сина Жана. Грошей було так мало, що Моне часом не міг купити фарб і залежав від позик друзів, як-от Базиля. Проте ці роки були плідними. Він малював засніжені пейзажі в Нормандії, як-от Сорока, світлі пляжні сцени в Трувілі та місця відпочинку на Сені, а 1869 року працював пліч-о-пліч із Ренуаром у Ла-Гренуєр. У цих роботах його мазки стали розірваними й швидкими, а тіні наповнилися кольором замість коричневого й чорного.

Лондон і народження імпресіонізму

Моне й Камілла побралися в червні 1870 року. Через місяць почалася Франко-прусська війна, і Моне виїхав до Лондона, щоб уникнути призову. Там він вивчав картини Вільяма Тернера та Джона Констебла й малював Темзу, оповиту туманом. А найголовніше, він познайомився з торговцем мистецтвом Полем Дюран-Рюелем, який почав купувати його картини, а згодом став одним із головних захисників усієї групи імпресіоністів. Після перебування в Нідерландах Моне повернувся до Франції й оселився в Аржантеї, невеликому містечку на Сені поблизу Парижа, де жив до 1878 року.

1872 року, відвідуючи Гавр, він намалював порт на світанку: помаранчеве сонце, його відображення у воді, маленькі темні човни й синьо-сірий серпанок. Він дав картині просту назву Враження. Схід сонця. Втомившись від відмов Салону, Моне й друзі влаштували власну незалежну виставку, яка відкрилася у квітні 1874 року в колишній майстерні фотографа Надара на бульварі Капуцинок. Участь у ній узяли близько тридцяти художників, серед них Моне, Ренуар, Піссарро, Сіслей, Едгар Деґа, Поль Сезанн і Берта Морізо. Критик Луї Леруа написав глузливу рецензію в сатиричній газеті Le Charivari і за назвою портового пейзажу Моне назвав усю групу «імпресіоністами». Образлива назва прижилася, і з часом художники самі її прийняли.

Життя в Аржантеї та Ветеї

Роки в Аржантеї належать до найсонячніших у творчості Моне. Він малював вітрильники, мости, макові поля й свою родину в саду. Плавуча майстерня-човен дозволяла йому працювати просто на річці. 1875 року він намалював Каміллу та Жана на вітряному пагорбі в картині Жінка з парасолькою, а 1876 року зобразив Каміллу в яскраво-червоному кімоно в картині Японка — ознака захоплення японським мистецтвом, що тоді охопило Париж. 1877 року він поставив мольберт усередині паризького вокзалу Сен-Лазар і намалював дюжину видів, сповнених пари, скла й заліза, — ранній приклад серійного методу, який він згодом прославив.

Грошові клопоти повернулися. Один із його головних колекціонерів, власник універсальних магазинів Ернест Ошеде, збанкрутував у 1877–1878 роках. 1878 року родини Моне й Ошеде (дружина Ернеста Аліса та її шестеро дітей) оселилися в спільному будинку у Ветеї на Сені. 1878 року Камілла народила другого сина, Мішеля, але її здоров'я погіршувалося. Вона померла у вересні 1879 року у віці 32 років. Моне востаннє намалював її на смертному ложі й пізніше зізнався, що навіть у горі ловив себе на тому, що вивчає кольори її обличчя. Аліса Ошеде залишилася й разом із ним виховувала дітей обох родин; пара одружилася 1892 року, після смерті Ернеста.

Живерні та серійні картини

1883 року Моне орендував будинок із великим садом у селі Живерні, приблизно за 75 кілометрів від Парижа. Наприкінці 1880-х років його картини нарешті добре продавалися, значною мірою завдяки виставкам Дюран-Рюеля в Парижі та Сполучених Штатах. 1890 року він купив будинок.

У Живерні Моне розвинув свій найоригінальніший метод: малювати той самий мотив багато разів у різні години, пори року й за різної погоди. Кожне полотно фіксувало один конкретний момент світла. Він працював над кількома полотнами одночасно, переходячи від одного до іншого, коли змінювалося світло. Серед найвідоміших серій:

• Копиці (1890–1891): скирти збіжжя на полі біля його будинку, намальовані в літню спеку, в осінньому серпанку та в зимовий іній.
• Тополі (1891): ряди дерев уздовж річки Епт, що відбиваються у воді.
• Руанський собор (1892–1894): понад тридцять видів готичного фасаду собору, намальованих із кімнат навпроти, у яких камінь ніби розчиняється в кольоровому світлі.
• Ранки на Сені (1896–1897) та види Парламенту в Лондоні (1900–1905).

Коли «Копиці» показали в Парижі 1891 року, їх швидко розкупили. Ідея серії вплинула на багатьох пізніших художників, які почали бачити в картині не стільки зображення речі, скільки фіксацію того, як вона виглядає в певну мить.

Водяний сад і латаття

1893 року Моне купив ділянку по той бік дороги навпроти свого будинку й створив ставок, який живився від рукава річки Епт. Він посадив латаття, плакучі верби та іриси й збудував місток у японському стилі. Він наймав садівників, які доглядали все саме так, як він хотів; за переказами, один із них мав завдання тримати листя латаття чистим. Сад став його головним мотивом в останні 25 років життя. Він намалював близько 250 картин із лататтям, Nymphéas, дедалі більше зосереджуючись на самій поверхні води з відображеним небом, хмарами й деревами, часто без горизонту чи берега.

Останні роки принесли тяжкі втрати. Аліса померла 1911 року, а син Жан 1914 року. Зір Моне пошкодила катаракта, через яку кольори здавалися йому тьмяними й жовтуватими; червоні та коричневі тони деяких пізніх робіт можуть це відображати. 1923 року він переніс операцію на одному оці, що покращило зір. Увесь цей час про нього дбала Бланш Ошеде, донька Аліси та вдова Жана, яка й сама була художницею.

«Великі декорації» і спадщина Моне

Під час Першої світової війни Моне збудував у Живерні величезну нову майстерню, щоб працювати над гігантськими панно з лататтям. Після перемир'я 1918 року він запропонував низку з них французькій державі як пам'ятник миру, за підтримки свого близького друга, прем'єр-міністра Жоржа Клемансо. Ці Grandes Décorations («Великі декорації») встановили у двох овальних залах музею Оранжері в Парижі, де відвідувачів з усіх боків оточують вода й світло. Моне не дожив до їхнього показу: він помер у Живерні 5 грудня 1926 року у віці 86 років, а зали відкрили для публіки 1927 року. Кажуть, що на похороні Клемансо зняв із труни чорне покривало й замінив його тканиною з квітами, сказавши, що чорне не для Моне.

Вплив Моне сягнув далеко за межі імпресіонізму. Його вільний мазок, яскравий колір і увага до світла змінили те, як художники дивилися на світ. У середині XX століття художники-абстракціоністи у Сполучених Штатах заново відкрили його величезні пізні картини з лататтям, які ніби передбачали їхні власні великі полотна, сповнені кольору. Сьогодні його картини належать до найдорожчих у світі: 2019 року одну з його «Копиць» продали на аукціоні за понад 110 мільйонів доларів США. Його будинок і сади в Живерні відкриті для відвідувачів, а найбільша колекція його творів зберігається в музеї Мармоттан-Моне в Парижі, якому належить і картина Враження. Схід сонця.

Маловідомі факти про Моне

• Його охрестили Оскаром-Клодом, і в дитинстві рідні називали його просто Оскаром.
• Його часто плутали з художником Едуаром Мане, чиє прізвище відрізняється лише однією літерою. Спершу Мане це дратувало, але згодом вони заприятелювали, і Мане намалював Моне за роботою в його човні-майстерні.
• Моне зібрав понад 200 японських ксилографій таких митців, як Хокусай, Хіросіґе й Утамаро. Багато з них досі висять у його будинку в Живерні.
• Картини, якими він був незадоволений, він часом знищував; відомо, що він розрізав або спалював полотна, навіть незадовго до виставок.
• Його другові Полю Сезанну часто приписують слова, що Моне «лише око, але яке око!».