«Сорока»: зимовий шедевр Моне з кольоровим снігом

Тиха зимова сцена

Сорока — картина олією Клода Моне, написана взимку 1868–1869 років у сільській місцевості поблизу Етрета, на узбережжі Нормандії. Її розмір — близько 89 на 130 сантиметрів. На картині зображено поле, вкрите свіжим снігом, низький тин, сплетений із гілок, що тягнеться через нього, і просту дерев'яну хвіртку. На хвіртці сидить одна-єдина сорока — невелика темна постать, яку спершу легко не помітити. За тином здіймаються вкриті снігом дерева й дах селянської хати, і все це пом'якшене блідим зимовим світлом.

На перший погляд це спокійний, майже порожній краєвид. Але що довше дивишся, то більше помічаєш. Сніг тут не однорідно білий: він переливається кремовим, жовтим, рожевим, сірим, бузковим і блакитним. Тин відкидає на землю довгі тіні, і ці тіні не сірі й не чорні, а сині та фіолетові. Завдяки такому уважному вивченню кольору снігу Сорока належить до найшанованіших зимових пейзажів західного мистецтва. Нині вона висить у музеї Орсе в Парижі, який придбав її 1984 року.

Щаслива зима в Етреті

Кінець 1860-х років був для Моне важким часом. Грошей він мав мало, батько не схвалював його стосунків із Каміллою Донсьє, а журі Салону часто відхиляло його роботи. У серпні 1867 року Камілла народила їхнього сина Жана.

Допомога прийшла від Луї Жоакіма Годібера, заможного мешканця Гавра, який захоплювався живописом Моне. Годібер купував у нього роботи, замовив портрет своєї дружини на повний зріст, який нині теж зберігається в музеї Орсе, і допоміг улаштувати будинок в Етреті, де Моне, Камілла й маленький Жан могли разом прожити зиму. Уперше Моне міг писати, не тривожачись постійно про плату за житло.

У листі до свого друга Фредеріка Базиля, написаному в той час, Моне розповідав, який він задоволений: дні він проводив просто неба, малюючи біля моря та на засніжених полях, а вечори — вдома біля вогню зі своєю маленькою родиною. Сорока зберігає частку цього мирного настрою. Це один із найбільших і найамбітніших пейзажів, які він написав тієї зими.

Саме Етрета — невелике приморське селище, відоме високими білими крейдяними скелями та природними кам'яними арками, як-от Порт-д'Аваль, а також загостреною скелею посеред моря, яку називають Еґюй, тобто «Голка». У 1880-х роках Моне повернувся сюди й написав десятки видів цих скель за будь-якої погоди. Однак узимку 1868–1869 років він звернувся й углиб суходолу, до тихих засніжених полів і ферм навколо селища, і знайшов там сюжет, не менш багатий, ніж море.

Чому сніг був викликом

Сніг — один із найскладніших сюжетів для художника. Оскільки він відбиває майже все світло, що на нього падає, його колір змінюється залежно від неба, пори дня й кута падіння сонячних променів. Художник, який просто бере білу фарбу, отримує пласку, неживу поверхню. До імпресіоністів багато митців писали сніг у майстерні й використовували для його тіней сірий або коричневий колір.

Моне вийшов надвір і почав придивлятися. Він помітив, що ясного зимового дня тіні на снігу набувають блакиті неба, а освітлені сонцем ділянки сяють теплими жовтими й рожевими відтінками. У Сороці він написав саме те, що бачив: тіні від тину синьо-фіолетові, сніг під прямим сонцем кремовий і теплий, а сніг у затінку — холодний. Ідея кольорових тіней стала однією з визначальних рис імпресіонізму.

Моне не був першим, кого приваблювали зимові сцени. Художник-реаліст Гюстав Курбе, якого Моне знав і яким захоплювався, у 1860-х роках написав кілька засніжених пейзажів. Але Моне пішов далі, зробивши справжнім сюжетом картини світло й колір.

Живопис на лютому морозі

Моне наполягав на роботі en plein air, тобто просто неба, перед самим сюжетом, навіть узимку. Розповіді про ці роки описують, як він годинами стояв у снігу біля мольберта, закутаний у кілька пальт, у рукавичках і з грілкою для ніг. Один місцевий журналіст згадував, як бачив його за роботою над засніженим краєвидом у такий лютий холод, що ця сцена здавалася майже неймовірною.

Робота надворі взимку мала й практичні труднощі. Олійна фарба на холоді густішає, пальці терпнуть, а короткого зимового дня світло швидко змінюється. Художникові доводиться працювати швидко й одразу вирішувати, де має бути кожен колір. Ці умови допомагають пояснити вільний, упевнений мазок Сороки, де сніг складається з безлічі помітних мазків, покладених поруч.

Птах у центрі

Сорока дала картині назву, проте вона крихітна порівняно з усім полотном. Її роль переважно візуальна. Це найтемніша пляма на картині, написаній майже повністю світлими тонами, тож погляд одразу спрямовується до неї, а потім мандрує вздовж тину й по снігу. Без птаха композиція здавалася б порожньою; з ним сцена оживає й має чіткий композиційний центр.

Звичайна сорока — поширений птах у Європі та значній частині Азії. Вона належить до родини воронових, має яскраве чорно-біле пір'я із синьо-зеленим полиском і довгий хвіст, а взимку не відлітає, а залишається на тій самій території, тому Моне й міг побачити її на засніженому полі в Нормандії. Сороки відомі також як дуже розумні птахи: у дослідженні 2008 року вони стали першими тваринами поза класом ссавців, здатність яких упізнавати себе в дзеркалі було доведено.

Відхилена Салоном

Моне подав Сороку на Паризький салон 1869 року, і журі її відхилило. Для офіційного мистецького світу того часу велике полотно з порожнім засніженим полем і птахом на хвіртці не було серйозним сюжетом, а помітні мазки та сміливі сині тіні здавалися надто незвичними й незавершеними.

Ця відмова була однією з кількох, що спонукали Моне та його друзів шукати інших способів показувати свої роботи. Через кілька років, 1874-го, вони влаштували власну незалежну виставку, на якій Моне показав картину Враження. Схід сонця, що дала назву всій течії. Сьогодні вердикт журі 1869 року виглядає зовсім інакше: Сорока — одна з найпопулярніших картин музею Орсе, і її часто можна побачити на плакатах, календарях і святкових листівках.

Інші снігові картини Моне

Зима все життя залишалася одним з улюблених сюжетів Моне. Він написав понад сотню снігових сцен, серед яких:

• Віз. Засніжена дорога в Онфлері — картина 1860-х років, ранніша спроба зобразити засніжену дорогу в Нормандії, яка також зберігається в музеї Орсе.
• Види засніженого Аржантея середини 1870-х років, коли він жив там із Каміллою та Жаном, — у ті самі роки, коли він написав Жінку з парасолькою.
• Сцени льодоходу на Сені поблизу Ветея після надзвичайно холодної зими 1879–1880 років.
• Зимові пейзажі, написані в Норвегії 1895 року, куди він вирушив провідати свого пасинка.
• Кілька знаменитих Копиць 1890–1891 років, на яких копиці вкриті снігом та інеєм.

Серед усіх цих робіт Сорока вирізняється як мить, коли молодий Моне вперше показав на великому полотні, скільки кольору й життя можна знайти в зимовому полі. Вона нагадує, що уважний погляд навіть на щось таке буденне, як сніг, здатен відкрити цілий світ барв.