«Японка»: Моне і портрет Камілли в червоному кімоно

Жінка в червоному

«Японка» (La Japonaise) — олійна картина, яку Клод Моне завершив 1876 року. Це одне з найбільших полотен, які він будь-коли присвятив одній фігурі: його розмір — 231,8 на 142,3 сантиметра, тож жінку зображено на повний зріст і приблизно в натуральну величину. Сьогодні картина зберігається в Музеї образотворчих мистецтв у Бостоні, у Сполучених Штатах.

На картині панує одна річ: розкішне червоне японське вбрання. Жінка стоїть на солом'яному килимку, трохи боком, і з усмішкою озирається на глядача. У піднятій правій руці вона тримає розкрите складане віяло. Її довге кімоно розстеляється по підлозі довкола ніг і вкрите густою вишивкою насичених кольорів. Позаду неї блідо-блакитно-сіра стіна всіяна круглими японськими віялами, і ще кілька віял лежать на підлозі. Враження світле, театральне й сповнене візерунків, майже як сценічна декорація.

Камілла в костюмі

Моделлю була Камілла Донсьє, дружина Моне і його улюблена модель у перші роки творчості. Десятьма роками раніше вона позувала для картини «Камілла» — портрета в шовковій сукні в зелену смужку, що приніс молодому художникові перший успіх на Паризькому салоні 1866 року. Та картина також зображувала її на повний зріст і в натуральну величину, тож «Японку» можна вважати своєрідною парою до неї, написаною старшим, упевненішим Моне, якого вже знали як одного з імпресіоністів.

1876 року родина жила в Аржантеї, невеликому містечку на Сені поблизу Парижа, де Моне написав багато сонячних сцен із човнами, садами та берегами річки. Роком раніше він зобразив Каміллу та їхнього сина Жана на вітряному пагорбі в картині «Жінка з парасолькою» — легкій, швидко написаній сцені просто неба. «Японка» зовсім інша: її створено в приміщенні, ретельно поставлено й сповнено деталей.

Цікава деталь — волосся Камілли. Насправді вона мала темне волосся, але на картині носить біляву перуку. Мистецтвознавці вважають, що Моне хотів цілком ясно показати: перед нами європейка, вбрана в японський костюм, а не японка. Картина — не портрет Японії, а портрет французького захоплення Японією.

Кімоно та віяла

Вбрання Камілли — це учікаке, довге важке верхнє кімоно, яке носять розкритим поверх іншого одягу. У Японії такі шати вдягали жінки високого становища з особливих нагод, наприклад на весілля, а також використовували як сценічні костюми. Його нижній край підбитий, тож він тягнеться підлогою товстим валиком, який Моне написав дуже старанно.

Найнесподіваніше в цьому кімоно — його оздоблення. Біля нижнього краю, просто під рукою Камілли, вишито постать воїна-самурая з лютим обличчям, який ніби витягає меч. Оскільки вишивка така густа й така яскрава, здається, що воїн ось-ось вистрибне з тканини. Його люте обличчя розташоване неподалік від обличчя самої Камілли, і ці два обличчя створюють грайливий контраст: спокійна усміхнена француженка і розлючений воїн на її вбранні.

Віяла також варто роздивитися уважніше:

• Круглі віяла на стіні й на підлозі — це учіва, пласкі японські віяла, які не складаються. Тоді в Парижі вони були дешевими й популярними сувенірами.
• Віяла прикрашені квітами, краєвидами та фігурами, а на одному з них, біля голови Камілли, зображено обличчя японки, яка ніби поглядає на неї.
• Складане віяло в руці Камілли синьо-біло-червоне, у кольорах французького прапора, і це знову нагадує, що перед нами парижанка, яка грає роль.

Захоплення японським мистецтвом

Понад двісті років Японія залишалася майже закритою для зовнішньої торгівлі. У 1850-х роках під тиском Сполучених Штатів і європейських держав вона почала відкривати свої порти. Незабаром японські товари потекли до Європи: шовк, порцеляна, лакові вироби, віяла, ширми і передусім барвисті гравюри на дереві, які називали укійо-е, тобто «картини плинного світу». Участь Японії у Всесвітній виставці в Парижі 1867 року зробила японське мистецтво ще модішим.

Французи назвали це захоплення японізмом. Паризькі крамниці продавали японські речі, заможні люди прикрашали ними оселі, а художники вивчали гравюри таких майстрів, як Кацусіка Хокусай і Утаґава Хіросіґе. Ці гравюри показували повсякденне життя, акторів, краєвиди й погоду так, що європейцям це здавалося свіжим і сміливим: чіткі контури, пласкі площини яскравого кольору, незвичні точки зору й композиції, обрізані по краях.

Ними надихалося чимало художників із кола Моне, зокрема Едуар Мане, Едгар Дега, а згодом і Вінсент ван Гог. Картини, на яких модні жінки позують у кімоно чи з японськими речами, стали в 1860–1870-х роках окремою невеликою модою. «Японкою» Моне створив один із найсміливіших і найбільших прикладів цього напряму.

Моне і Японія

Для Моне любов до японського мистецтва не була минущим захопленням. Протягом життя він зібрав колекцію з понад двохсот японських гравюр, серед них твори Хокусая, Хіросіґе та Утамаро. Популярна історія розповідає, що вперше він побачив їх у крамниці в Нідерландах, де гравюрами загортали товар, але ця оповідь цілком може бути легендою. Достеменно відомо інше: згодом гравюри вкрили стіни його будинку в Живерні, де їх можна побачити й сьогодні.

Вплив Японії на Моне сягає значно глибше за костюми й віяла. У пізніх творах він помітний у тому, як художник кадрував свої краєвиди, у серіях одного мотиву, написаного в різний час доби, і насамперед у його славетному саду в Живерні. Там він облаштував водяний сад із пофарбованим у зелений колір японським містком, що вигинається над ставком, повним латаття, — мотив, до якого він повертався знову і знову до кінця життя. Цікаво, що ці пізні роботи вбирають дух японського мистецтва тихо й особисто, тоді як «Японка» показує японські речі прямо, майже як вітрину скарбів.

Успіх на другій виставці імпресіоністів

1874 року Моне та його друзі влаштували свою першу незалежну виставку, де картина «Враження. Схід сонця» підказала одному критикові насмішкувато назвати всю групу «імпресіоністами». Через два роки, 1876-го, вони провели другу виставку в галереї торговця мистецтвом Поля Дюран-Рюеля в Парижі. Моне показав там «Японку», і вона привернула багато уваги.

Відгуки були неоднозначні: одним критикам сподобалися її яскраві барви та гумор, іншим вона здалася показною чи незрозумілою. Але в одному важливому сенсі картина мала справжній успіх: її продали за 2020 франків, що на той час було високою ціною для Моне. Для художника, якому часто бракувало грошей на рахунки, це були дуже бажані кошти.

Проте сам Моне згодом відгукувався про картину доволі зневажливо. На схилі літ він називав її лише забаганкою, роботою, написаною почасти для того, щоб догодити публіці й ринку. Вона не відповідала образу живописця світла й пленеру, який він хотів залишити по собі. Багато сучасних глядачів не погоджуються з ним і вважають її однією з його найрадісніших і найвинахідливіших фігурних картин.

З Парижа до Бостона

Після продажу «Японка» десятиліттями переходила з однієї приватної колекції до іншої. 1956 року її придбав Музей образотворчих мистецтв у Бостоні, який має одну з найбільших колекцій картин Моне за межами Франції, а також одну з найвизначніших у світі колекцій японського мистецтва. Тож Бостон — доречний дім для картини, що поєднує ці два світи.

2015 року картина опинилася в центрі громадської дискусії. Вона щойно повернулася з виставкового турне Японією, і музей започаткував захід під назвою «Kimono Wednesdays» («Кімоно-середи»), під час якого відвідувачі могли приміряти копію кімоно й сфотографуватися перед картиною. Деякі протестувальники стверджували, що захід трактує одяг іншої культури як маскарадний костюм і повторює давні європейські стереотипи про Азію. Інші люди, серед них деякі японські та японсько-американські відвідувачі, не погоджувалися й казали, що можливість поділитися кімоно — це дружній спосіб оцінити японську культуру. Музей перестав дозволяти відвідувачам вдягати кімоно, натомість дав змогу до нього торкатися й організував обговорення історії японізму. Дискусія показала, що картина, написана 1876 року, і досі може порушувати питання про те, як культури дивляться одна на одну й запозичують одна в одної.

Цікаві подробиці

• Червоний колір кімоно, що заповнює більшу частину полотна, складається з багатьох накладених один на одного відтінків — від помаранчевого до густого карміну.
• На відміну від більшості імпресіоністських картин, «Японка» ретельно спланована й дуже довершено виписана, а це показує, що Моне вмів писати детально й вишукано, коли хотів.
• Килимок, віяла та вбрання надають картині площинного, декоративного вигляду, схожого на сміливі візерунки японських гравюр, хоча саму фігуру виліплено світлом і тінню.
• Коли Моне писав цю картину, Каміллі лишалося жити лише кілька років. Вона померла 1879 року, і «Японка» залишається найбарвистішим і найграйливішим її зображенням, яке він створив.