«Камілла»: зелена сукня, що прославила молодого Моне

Портрет у зеленому

Камілла, також відома як Жінка в зеленій сукні, — картина олією, яку Клод Моне написав 1866 року. Для портрета вона величезна: близько 231 сантиметра заввишки й 151 сантиметр завширшки, тож постать зображено на повний зріст і в натуральну величину. Молода жінка стоїть на темному однотонному тлі й відвертається від глядача, наче щойно пройшла повз нас і озирнулася через плече. Однією рукою вона поправляє стрічки свого маленького капелюшка.

Справжня зірка картини — її вбрання. На ній довга шовкова сукня з широкими зеленими й чорними смугами, що мерехтять там, де світло падає на складки. Спідниця розходиться позаду неї й тягнеться по підлозі. Поверх сукні — коротка коричнева жакетка, оздоблена хутром. Контраст між холодним блискучим шовком, м'яким хутром і темним тлом надає картині значної частини її енергії. Нині вона належить Кунстгалле в Бремені (Німеччина), який придбав її 1906 року.

Хто така Камілла?

Моделлю була Камілла Донсьє, яка народилася 1847 року в Ліоні. Вона познайомилася з Моне в Парижі в середині 1860-х років, коли їй було близько вісімнадцяти, і невдовзі стала його супутницею. Родина Моне не схвалювала цих стосунків, і роками пара жила майже без грошей. Їхній перший син, Жан, народився 1867 року, а побралися вони 1870 року.

Камілла стала найважливішою моделлю раннього періоду Моне. Вона з'являється на багатьох його найвідоміших картинах: позувала для кількох постатей у Жінках у саду; разом із маленьким Жаном вона провела з Моне спокійну зиму 1868–1869 років у Нормандії, коли він написав Сороку; стояла з парасолькою на вітряному пагорбі в картині Жінка з парасолькою; і вдягла червоне кімоно в картині Японка. Вона померла 1879 року, у віці лише 32 років, але її образ проходить крізь понад десятиліття творчості Моне.

Картина, написана поспіхом

«Камілла» не була початковим задумом Моне для Салону 1866 року. Він працював над гігантською сценою пікніка просто неба, Сніданок на траві, понад чотири метри заввишки й близько шести завширшки, якою хотів вразити журі сучасним сюжетом у масштабі історичної картини. Камілла та його друг Фредерік Базиль позували для кількох постатей. Але полотно виявилося надто великим і надто амбітним, щоб завершити його вчасно.

Коли наближався кінцевий термін подання до Салону, Моне змінив план і написав натомість Каміллу, як кажуть, лише за кілька днів. На відміну від його пізніших імпресіоністичних робіт, її написано в майстерні, а не просто неба, і темне тло та сміливий, упевнений мазок свідчать про вплив художників, якими він захоплювався, передусім Гюстава Курбе й Едуара Мане. Незавершений Сніданок на траві спіткала сумна доля: згодом Моне залишив його власникові житла як заставу за неоплачену оренду, а коли через роки забрав, полотно було пошкоджене вологою. Він розрізав його, і два вцілілі фрагменти нині висять у музеї Орсе в Парижі.

Успіх у Салоні 1866 року

Салон був великою офіційною мистецькою виставкою в Парижі, яку влаштовували в Палаці промисловості й відвідували величезні натовпи. Домогтися, щоб картину прийняли, було важко; а щоб її помітили серед тисяч інших — ще важче. Каміллі вдалося і те, і те. Критики виокремили її за свіжість і життєву правдивість.

Найвідомішу похвалу висловив молодий письменник Еміль Золя, який тоді працював художнім критиком. У рецензії на Салон він написав, що саме це полотно найдовше втримувало його увагу, і захоплювався тим, якою справжньою й живою виглядала сукня. Золя представив Моне як художника, що залишив позаду нудні академічні умовності й писав енергійно та правдиво. Для 25-річного митця з порожньою кишенею це була велика підтримка.

Успіх приніс і невелику проблему, яка роками супроводжувала Моне. Його прізвище було таке схоже на прізвище Едуара Мане, найобговорюванішого художника того часу, що в Салонах 1860-х років їх плутали. Спершу старшого художника ця плутанина дратувала, але згодом вони заприятелювали.

Чим особлива ця картина

На перший погляд Камілла схожа на традиційний модний портрет, але кілька рис указують на майбутнє Моне:

• Поза: замість спокійно стояти обличчям до глядача, постать схоплено в русі, коли вона відвертається. Це радше швидкоплинна мить, ніж офіційний сеанс позування.
• Тканина: Моне написав шовк довгими швидкими мазками, які передають, як світло ковзає по складках. Цей інтерес до того, як світло поводиться на поверхнях, став серцевиною його мистецтва.
• Сучасне життя: героїня — не богиня й не історична постать, а молода парижанка в модному вбранні 1860-х років. Писати сучасне життя в монументальному масштабі було сміливою заявою.
• Простота: тут немає меблів і детального оточення, лише постать і темне тло, схоже на завісу, через яке сукня вирізняється ще більше.

Деякі історики також зауважують, що обличчя тут менш важливе за одяг: риси Камілли показано в профіль і частково в тіні. Картина є так само зображенням сукні й жесту, як і портретом конкретної людини.

Мода й сучасне життя в 1860-х роках

Щоб зрозуміти, чому сукня могла стати темою великої картини, варто знати, яким був тодішній Париж. За імператора Наполеона III місто перебудовували, прокладаючи широкі нові бульвари за планами барона Османа, і воно було модною столицею Європи. Великі універсальні магазини, як-от Le Bon Marché, змінювали спосіб робити покупки, а ілюстровані модні журнали поширювали найновіші фасони суконь, капелюхів і жакетів.

Багато молодих художників вважали, що живопис має відображати цей новий світ. 1863 року поет Шарль Бодлер опублікував есей Художник сучасного життя, у якому стверджував, що митці мають фіксувати одяг, звичаї та швидкоплинні миті власної епохи, а не копіювати минуле. Моне, Мане, Ренуар та інші прийняли цей виклик. У Каміллі смугастий шовк, хутряне оздоблення й модний капелюшок — не просто прикраса: так картина заявляє, що сучасність заслуговує, аби її писали в такому ж великому масштабі, як міфи та історію.

Від успіху в Салоні до відмови

Тріумф 1866 року тривав недовго. Вирішивши писати постаті в натуральну величину при справжньому денному світлі, Моне далі створив Жінок у саду повністю просто неба й навіть звелів викопати в саду рів, щоб опускати високе полотно й діставати до його верхньої частини. Журі Салону відхилило картину 1867 року. У наступні роки Моне відмовляли знову й знову, а вони з Каміллою часто ледве мали гроші на їжу. Ці відмови зрештою спонукали Моне та його друзів 1874 року влаштувати власну виставку, ту саму подію, що дала імпресіоністам їхню назву.

У цьому сенсі Камілла стоїть на переломі. Вона залишилася найбільшим успіхом Моне в Салоні, здобутим великою, написаною в майстерні картиною з постаттю в доволі традиційному стилі. Після неї він крок за кроком рухався до живопису просто неба, світлих кольорів і роздільних мазків — шляху, який зробив його провідною постаттю імпресіонізму.

Цікаві подробиці

• Розмір картини, понад два метри заввишки, відповідає великим форматам, які зазвичай приберігали для важливих офіційних портретів. Це показує, наскільки серйозно молодий Моне поставився до свого шансу в Салоні.
• Моне ще багато разів писав Каміллу. Через десять років він знову зобразив її на повний зріст у Японці, але в яскравому, грайливому дусі, зовсім не схожому на цей темний і серйозний портрет.
• Кунстгалле в Бремені вважає картину однією з перлин своєї французької колекції.