«Венера Урбінська»: знаменита оголена постать Тіціана в Уффіці
Картина під назвою «оголена жінка»
«Венера Урбінська» — це картина олією на полотні венеціанського майстра Тіціана (Тіціано Вечелліо). Її розмір — близько 119 на 165 сантиметрів, а нині вона зберігається в галереї Уффіці у Флоренції. На ній зображено молоду жінку, яка лежить на ліжку з білими простирадлами в розкішному інтер'єрі ренесансного палацу. У правій руці вона тримає невеликий букетик троянд, біля її ніг, згорнувшись клубочком, спить маленький песик, а на задньому плані дві служниці порядкують біля двох великих скринь.
Назву, під якою картину знає світ, їй дали пізніше. Молодий аристократ, який її придбав, у своїх листах зовсім не називав її Венерою, а просто «оголеною жінкою» (la donna nuda). Чи мала ця постать уособлювати богиню кохання, ідеальну наречену чи реальну жінку Тіціанових часів — одне з питань, які історики мистецтва обговорюють уже майже п'ять століть.
Замовник: Гвідобальдо делла Ровере
Покупцем був Гвідобальдо II делла Ровере, син Франческо Марії I делла Ровере, герцога Урбінського. У 1530-х роках Гвідобальдо завдяки шлюбу мав титул герцога Камеріно — невеликої держави в Центральній Італії; після смерті батька 1538 року він сам став герцогом Урбіно. Саме тому картина носить назву міста Урбіно, хоча написана вона у Венеції.
Роботу над полотном, імовірно, розпочали близько 1532–1534 років, а продаж завершили 1538 року. Листи, що збереглися з того року, показують, як палко Гвідобальдо прагнув її мати. Він наказав своєму агентові у Венеції не повертатися без двох картин Тіціана: портрета й «оголеної жінки». Він побоювався, що художник продасть її комусь іншому, а листи його матері свідчать, що й вона долучилася до зусиль, аби здобути картину. Тіціан тоді вже працював для родини делла Ровере й написав портрети батька Гвідобальдо, Франческо Марії, та його матері, Елеонори Гонзаги, які нині також зберігаються в Уффіці.
Наречена, богиня чи реальна жінка?
Чимало дослідників пов'язують картину з весіллям. 1534 року Гвідобальдо одружився з Джулією да Варано, спадкоємицею Камеріно; вона тоді була ще дитиною, а шлюб був політичним союзом. За однією широко обговорюваною версією, картина є своєрідним «весільним образом» — уславленням кохання й вірності, призначеним для приватних покоїв чоловіка. Кілька деталей ніби підтверджують таке прочитання:
- Дві скрині на задньому плані схожі на кассоні — оздоблені весільні скрині, у яких італійські наречені доби Відродження зберігали одяг і білизну.
- Троянди в руці жінки були традиційними квітами Венери й кохання.
- Мирт, що росте в горщику на підвіконні, також був присвячений Венері й асоціювався з тривалим коханням і шлюбом.
- Сплячого песика часто тлумачать як символ відданості й вірності.
Інші історики обережніші. Вони зауважують, що сам герцог ніколи не називав цю постать богинею чи нареченою і що ніщо на картині (ні Купідон, ні голуби, ні мушля) не вказує однозначно на Венеру. На їхню думку, картина була насамперед прекрасним і коштовним жіночим образом, створеним для милування заможного колекціонера, а її символічні значення могли додати пізніші глядачі. Невідомо також, хто позував Тіціанові. Те саме обличчя з'являється в інших його творах тих років, зокрема в «Красуні» (La Bella) з палацу Пітті у Флоренції та в «Дівчині в хутрі» з Відня, тож модель, можливо, була людиною, яку він писав кілька разів. Припущення, що це була придворна дама чи відома венеціанська куртизанка, лишаються лише здогадами.
Усередині картини
Композиція поділена на дві контрастні частини. На передньому плані жінка лежить по діагоналі полотна, голова її спочиває на двох подушках, а тіло повернуте до нас. Її шкіра тепло й золотаво світиться на тлі холодної білизни зім'ятих простирадел і глибокого червоного кольору матраців під ними. На ній браслет, перстень і перлинна сережка, але жодного одягу. На відміну від багатьох давніших оголених постатей, вона не спить, а дивиться просто з картини на глядача зі спокійним і впевненим виразом.
Позаду неї темно-зелена завіса чи ширма заповнює ліву половину заднього плану. Її край утворює чітку вертикальну лінію, що проходить майже точно посередині картини. Праворуч від неї кімната розкривається в глибину: візерунчаста підлога з плиток веде до вікна, у якому видно дерево й вечірнє небо. Там дві служниці порядкують біля скринь. Одна, ставши навколішки, шукає щось у скрині, а друга, стоячи, тримає на плечі якусь одежину, ніби вони дістають убрання для своєї пані. Стіни вкривають розкішні гобелени. Ці дрібні повсякденні дії перетворюють сцену з позачасового міфу на мить із життя справжнього дому.
Від «Сплячої Венери» Джорджоне
Тіціан не вигадав цієї пози на порожньому місці. Її безпосереднім зразком стала «Спляча Венера» (нині в Дрездені) його старшого колеги Джорджоне, написана близько 1510 року. Джорджоне помер молодим того ж року, і зазвичай вважають, що Тіціан завершив частини цієї картини, імовірно, і пейзаж. На полотні Джорджоне богиня спить серед відкритої природи, заплющивши очі й закинувши одну руку за голову.
У «Венері Урбінській» Тіціан зберіг лежачу постать, але змінив майже все довкола неї. Він переніс її з природи до палацової спальні, пробудив і обернув її обличчя до глядача. Мрійлива, далека богиня стала жінкою, яка здається присутньою і усвідомлює, що на неї дивляться. Саме цей перехід від ідеалізованої міфологічної постаті до сцени із сучасного життя — головна причина, чому картина здавалася такою новаторською і чому відтоді її так жваво обговорюють.
Колорит і техніка Тіціана
Картина — взірець венеціанської манери живопису. Тоді як митці Флоренції та Риму, як-от Мікеланджело, наголошували на disegno — ретельному рисунку й задумі, — венеціанські живописці славилися colorito, тобто побудовою форм кольором і світлом. Тіціан писав олією на полотні, накладаючи тонкі прозорі шари, так звані лесування, на світлішу основу, тож тілесні тони ніби світяться зсередини.
Значна частина враження ґрунтується на контрастах. М'яке, округле тіло протиставлене жорсткій прямій лінії завіси, світлий передній план — темнішій і глибшій кімнаті, нерухомість жінки — рухові служниць. Червоні й білі тони ліжка повторюються в одязі служниць і так поєднують обидві половини композиції. Навіть маленький песик, написаний швидкими, жвавими мазками, показує свободу Тіціанового пензля.
З Урбіно до Флоренції
Картина майже століття залишалася в колекції герцогів делла Ровере. Художник і письменник Джорджо Вазарі бачив її в їхньому палаці й описав у своїх знаменитих «Життєписах» як юну Венеру, що лежить серед квітів і легких тканин, вважаючи її дуже гарною й досконало виконаною. 1631 року, коли рід делла Ровере згас, мистецькі скарби родини перейшли до Вітторії делла Ровере, останньої спадкоємиці династії, яка невдовзі мала вийти заміж за Фердинандо II Медічі, великого герцога Тосканського. Так «Венера Урбінська» потрапила до Флоренції й до колекцій Медічі.
У XVIII столітті вона висіла в Трибуні — найпрестижнішій залі Уффіці — поруч з античними скульптурами, як-от «Венера Медічі». Мандрівники Гран-туру, освітньої подорожі Європою, яку здійснювали молоді аристократи, приїздили побачити її як одну з вершин італійського мистецтва. Німецький художник Йоганн Зоффані відвів їй помітне місце на своїй картині «Трибуна Уффіці» (1772–1778), де група англійських знавців уважно її розглядає.
Захоплення і суперечки
«Венера Урбінська» стоїть на початку довгого ряду лежачих жіночих постатей у творчості самого Тіціана. Ще в картині «Любов земна і Любов небесна», написаній близько 1514 року, він зобразив оголену Венеру як символ небесної любові. Після успіху урбінської картини він знову й знову повертався до цієї теми: у кількох версіях «Данаї», у картинах із Венерою та музикантом і у великих міфологічних полотнах — poesie, — створених для іспанського короля Філіпа II, як-от «Діана та Актеон», де жіночі постаті показано в русі, серед відкритого пейзажу, як частину драматичної історії.
Не всі захоплювалися картиною. У своїй книжці подорожей «A Tramp Abroad» (1880) американський письменник Марк Твен з їдким сарказмом напав на неї, назвавши найнепристойнішою картиною у світі, хоча й визнав, що вона висить на почесному місці й критики її вихваляють. Його реакція показує, наскільки по-різному той самий образ могли сприймати в різні часи й у різних культурах: для ренесансного двору це був вишуканий твір для приватних покоїв, а для деяких відвідувачів XIX століття — шокуюче видовище.
Вплив: від «Олімпії» Мане до сьогодення
Найвідомішою відповіддю на картину стала робота французького художника Едуара Мане. Під час перебування у Флоренції в 1850-х роках він зробив копію Тіціанового полотна, а 1863 року написав «Олімпію», що нині зберігається в музеї Орсе в Парижі. Мане зберіг Тіціанову композицію, лежачу позу, прямий погляд і навіть служницю на задньому плані, але виразно переніс сцену в сучасний йому Париж. Замість сплячого песика він написав насторожену чорну кішку, а замість служниць біля скринь — служницю, яка приносить квіти. Коли «Олімпію» виставили на Паризькому салоні 1865 року, вона спричинила скандал саме тому, що взяла відомий ренесансний зразок і зробила його безсумнівно сучасним.
Відтоді «Венеру Урбінську» цитували, пародіювали й переосмислювали багато художників, фотографів і дизайнерів, і вона й далі є ключовим прикладом у дискусіях про те, як мистецтво зображує людське тіло і хто на кого дивиться. Для тих, хто вивчає історію мистецтва, вона також є наочним уроком того, як великий живописець міг узяти вже наявну ідею — у цьому разі сплячу богиню Джорджоне — і перетворити її на щось цілком своє.
Маловідомі подробиці
- Картину написано на полотні, а не на дерев'яній дошці, яку тоді ще часто використовували для важливих творів у Центральній Італії; у вологій, оточеній морем Венеції полотно було звичайною основою.
- Дві служниці й вікно написані в значно меншому масштабі, ніж жінка на передньому плані, що створює сильне відчуття глибини у відносно неглибокій кімнаті.
- Вертикальний край темної завіси спрямовує погляд униз, до руки жінки та троянд, які вона тримає.
- Вітторія делла Ровере, завдяки якій картина потрапила до Флоренції, успадкувала й інші твори Тіціана, тож Уффіці та палац Пітті нині зберігають одне з найбагатших зібрань його картин поза Венецією.
- Уффіці лише зрідка позичають «Венеру Урбінську». 2008 року її возили на виставку в Токіо, а 2016 року тимчасово показували в Герцогському палаці в Урбіно — це було повернення до міста, чию назву вона носить.
