
Картина розповідає історію з «Метаморфоз» — великої латинської поеми, у якій римський поет Овідій на початку I століття н. е. зібрав сотні грецьких і римських міфів про перетворення. У третій книзі юний царевич Актеон, онук Кадма, засновника Фів, полює з друзями та зграєю собак. Опівдні він припиняє полювання й сам блукає незнайомою долиною. Там він випадково потрапляє до тінистого грота з джерелом, де купається зі своїми німфами Діана — незаймана богиня полювання та місяця.
Німфи скрикують і тісняться довкола своєї володарки, щоб її затулити. Присоромлена й розлючена Діана не має під рукою стріл, тож хлюпає Актеонові в обличчя водою й каже йому піти й розповісти іншим, що він бачив, — якщо зможе. Тієї ж миті на його чолі виростають роги, і він перетворюється на оленя. Не маючи змоги говорити, він тікає, і його розривають власні собаки, які не впізнають свого господаря. Овідій наполягає, що Актеон опинився в гроті випадково, а не зі злим наміром, і що його покарання було радше страшною долею, ніж справедливістю. Це незручне питання провини й невинності — одна з причин, чому ця історія так захоплювала митців Відродження.
Тіціан вирішив не показувати ані перетворення, ані смерті. Він написав частку секунди перед тим, як усе піде шкереберть: мить, коли Актеон і Діана бачать одне одного.
У 1550-х роках Тіціан був найславетнішим живописцем Європи й працював для наймогутнішої родини континенту — Габсбургів. Він кілька разів писав портрети імператора Карла V і познайомився з його сином, майбутнім королем Іспанії Філіпом II, у Мілані 1548 року, а потім знову в Аугсбурзі в 1550–1551 роках. Філіп став одним із його найважливіших замовників і, що було незвично, дав старому майстрові велику свободу у виборі сюжетів.
Тіціан відповів серією великих міфологічних картин, які сам називав poesie — «поезіями», віршами у фарбах. Це слово показувало, що він бачив свої картини як зоровий відповідник поезії: вільні, сповнені уяви переказування античних історій, переважно взятих з Овідія. До серії входили:
Свій хист до світу Овідія Тіціан показав ще за кілька десятиліть до того — у світлій, енергійній картині «Вакх і Аріадна», написаній для Альфонсо I д'Есте на початку 1520-х років. Поезії для Філіпа мають інший настрій: вони темніші, чуттєвіші й трагічніші, і створив їх митець, якому було під сімдесят (точний рік його народження невідомий; більшість дослідників відносить його приблизно до 1488–1490 років).
Тіціан задумав дві картини про Діану як парні. У «Діані і Каллісто» богиня дізнається, що одна з її власних німф, Каллісто, вагітна, і виганяє її. Обидві картини показують Діану суддею, чий гнів падає на того, хто порушив закони її світу, і обидві мають приблизно однаковий розмір. У листі 1559 року Тіціан повідомив Філіпові, що обидва полотна готові до відправлення в Іспанію.
Полотно велике, приблизно 185 на 202 сантиметри, майже квадратне. Ліворуч Актеон щойно ступив до грота. На ньому ще мисливський одяг, лук упав йому до ніг, і він здіймає руку жестом, у якому ніби змішуються подив, вибачення та спроба затулитися. Мисливський пес поруч із ним теж помітив жінок.
Навпроти нього, праворуч, сидить Діана, яку можна впізнати за маленьким півмісяцем у волоссі. Вона відвертається й натягає на себе тканину, водночас пильно дивлячись на Актеона гострим, ображеним поглядом. Позаду неї темношкіра служниця тримає тканину, а між двома головними постатями німфи реагують по-різному. Одна ховається за колоною й визирає з-за неї; інша дивиться просто на непроханого гостя; ще інші відвертаються або намагаються прикритися. Тіціан дає кожній власну позу, тож група сприймається як хвиля потрясіння, що прокочується сценою.
Місце дії поєднує природу й архітектуру. Купальниці сидять біля струмка й фонтана серед руїн будівлі з важкими рустованими арками. Важка рожево-червона завіса, що висить над купальницями, щойно відсунута, наче на сцені розкрилася театральна завіса. За гротом, праворуч, відкривається краєвид із деревами, пагорбами й хмарним небом.
Тіціан ховає трагічну розв'язку в самій картині. На вершині колони в центрі лежить череп оленя з добре помітними рогами — застереження про те, ким ось-ось стане Актеон. На гілках поруч висять оленячі шкури, а маленький песик Діани гавкає на чужинця. Кожен, хто знав Овідія, прочитував ці деталі й розумів, що ця мить відкриття закінчиться смертю.
У пізні роки Тіціан працював так, що це вражало його сучасників. Замість гладеньких, ретельно розтушованих поверхонь, типових для більшої частини ренесансного живопису, він будував свої картини з багатьох шарів олійної фарби, накладаючи її пензлями, а іноді, за давніми свідченнями, і пальцями. Зблизька деякі частини «Діани та Актеона» виглядають вільними й ескізними; на відстані мазки зливаються в сяйливу шкіру, мерехтливу воду та м'яке, тремтливе світло.
Колір бере на себе значну частину оповіді. Світлі, теплі тіла жінок вирізняються на тлі затіненого грота, а червона завіса, глибоке синє небо, золоті й брунатні тони краєвиду поєднують сцену в ціле.
Технічні дослідження показують, що Тіціан змінював задум під час роботи: рентгенівські знімки виявили, наприклад, що служницю Діани спершу було написано зі світлою шкірою і лише згодом переписано темною. Це було типово для його методу: він відкладав картину, повертався до неї зі свіжим поглядом і переробляв її доти, доки не був задоволений.
На картині зображено кількох оголених жінок, що може здивувати сучасного глядача. У Європі доби Відродження міфологічні сюжети були визнаним способом зображувати оголене людське тіло — майстерність, яку митці й замовники вважали одним із найвищих викликів мистецтва. Лежачу жіночу оголену постать Тіціан уже досліджував у таких творах, як «Венера Урбінська» (1534–1538). Однак у «Діані та Актеоні» тіла служать оповіді: вони показують розмаїття поз, яке міг вивчати скульптор чи живописець, і водночас змушують глядача усвідомити, що він дивиться — так само, як Актеон.
У цьому полягає частина дотепності картини. Ми, глядачі, стоїмо приблизно там, де стоїть Актеон. Картина спонукає нас замислитися над різницею між невинним баченням і забороненим підгляданням, а також над тим, як швидко може обернутися доля.
Обидві картини про Діану майже 150 років перебували в іспанській королівській колекції. 1704 року король Іспанії Філіп V подарував їх французькому послові, герцогові де Грамону, а невдовзі вони потрапили до славетної колекції Філіпа Орлеанського, регента Франції. Під час Французької революції Орлеанську колекцію продали, і 1798 року значна її частина, разом з обома Тіціанами, опинилася в Лондоні. Картини придбала група британських колекціонерів на чолі з герцогом Бриджвотером, а згодом вони переходили в спадок у родині його нащадків — графів Еллсмір, а пізніше герцогів Сазерленд — як частина так званої колекції Бриджвотера.
Від 1945 року картини перебували в довгостроковій позиці в Національній галереї Шотландії в Единбурзі, де стали одними з її найвідоміших скарбів. 2008 року герцог Сазерленд запропонував продати обидві картини про Діану державі дешевше за їхню оцінену ринкову вартість. Лондонська Національна галерея та Національні галереї Шотландії розгорнули спільну кампанію і 2009 року придбали «Діану та Актеона» за 50 мільйонів фунтів завдяки державним коштам, благодійним фондам і тисячам приватних жертводавців. «Діана і Каллісто» була придбана 2012 року за 45 мільйонів фунтів. Нині обидві установи володіють картинами спільно й показують їх по черзі в Лондоні та Единбурзі.
Поезії належали до найбільш шанованих картин Європи. Коли Пітер Пауль Рубенс побував у Мадриді, він вивчав і копіював твори Тіціана з королівської колекції, і цілі покоління художників — від Веласкеса до романтиків XIX століття — училися в Тіціана вільного мазка й багатого колориту. У Британії «Діана та Актеон» надихає митців понад два століття; під час кампанії за її придбання художник Люсьєн Фрейд назвав обидві картини про Діану найкрасивішими картинами у світі.
Пізніше Тіціан повернувся до цієї історії. У «Смерті Актеона», написаній в останні роки його життя, Діана крокує вперед із луком, а на Актеона, уже наполовину перетвореного на оленя, нападають його собаки. Цю темнішу, ескізнішу картину так і не надіслали Філіпові, вона залишилася в майстерні Тіціана; нині вона теж належить лондонській Національній галереї.
Варто знати ще кілька подробиць:
Понад чотири з половиною століття після створення «Діана та Актеон» і далі вловлює найгострішу мить історії: не саме покарання, а мить упізнавання, коли звичайне полювання обертається трагедією.
23 питань