«Любов земна і Любов небесна»: загадкова весільна картина Тіціана
Молодий художник у Венеції
Близько 1514 року венеційський художник, якому було десь двадцять п'ять, створив одну з найпрекрасніших і найбільш обговорюваних картин італійського Відродження. Цим художником був Тіціан (Тіціано Вечелліо), який народився в гірському містечку П'єве-ді-Кадоре; точний рік його народження невідомий, і дослідники зазвичай відносять його приблизно до 1488–1490 років. Хлопчиком його відправили до Венеції, де він навчався в майстерні Джованні Белліні, провідного художника міста, а згодом тісно співпрацював із молодшим і надзвичайно самобутнім Джорджоне. 1508 року обидва митці розписали фресками фасади Фондако деї Тедескі, торговельного дому німецьких купців біля мосту Ріальто.
Джорджоне помер від чуми 1510 року, ще зовсім молодим. У наступні роки Тіціан перейняв його поетичний, мрійливий стиль із м'яким світлом, сяйливим кольором і постатями, що відпочивають серед відкритих краєвидів, і почав перетворювати його на щось власне: сильніше, тепліше й монументальніше. «Любов земна і Любов небесна» — найкращий приклад цього етапу його творчості. Картину написано незадовго до того, як він узявся за своє перше велике публічне замовлення, величезний вівтарний образ «Вознесіння Діви Марії» для венеційської церкви Фрарі (відкритий для огляду 1518 року), і обидва твори разом показують, як швидко молодий митець ставав першим художником Венеції.
Весільне замовлення
Картина не має ні підпису, ні дати, і жодного договору не збереглося. Ключ до її походження — невелика деталь: герб, вирізьблений на передній стінці мармурового басейну в центрі композиції. Він належить Нікколо Ауреліо, впливовому венеційському урядовцю, секретареві Ради десяти — органу, який відповідав за безпеку Венеційської держави. 1514 року Ауреліо одружився з Лаурою Багаротто, молодою вдовою з Падуї. Тому більшість дослідників вважає, що він замовив картину на честь цього шлюбу, і зазвичай її датують 1514 роком, хоча каталог самої галереї Боргезе схиляється до датування близько 1515–1516 років.
Цей шлюб мав драматичне тло. Під час війни Камбрейської ліги, коли Венеція воювала проти коаліції європейських держав, Падуя на деякий час опинилася в руках ворога. 1509 року батька Лаури, падуанського правника Бертуччо Багаротто, звинуватили в зраді й стратили венеційські власті. Те, що Лаура вийшла заміж за одного з найважливіших урядовців тієї самої держави, було незвичайним, і, можливо, це пояснює, чому подружжя забажало картину, сповнену тем кохання, злагоди й нового початку. Деякі історики припускають, що твір містив і послання про примирення, але це лишається гіпотезою.
Що зображено на картині
Полотно незвично широке: близько 118 сантиметрів заввишки і 279 сантиметрів завдовжки. Такий видовжений горизонтальний формат свідчить, що картину призначали для певного місця в домі, можливо, над якимось предметом меблів — весільною скринею чи ліжком.
У центрі стоїть різьблений мармуровий басейн, схожий на давньоримський саркофаг, тобто кам'яну труну, яка тут перетворилася на фонтан. Вода стікає з невеликого жолобка на його передній стінці в траву, а маленький крилатий Амур перехилився через край і рукою збурює воду. Обабіч сидять дві молоді жінки, такі схожі одна на одну, що їх, можливо, писали з тієї самої натурниці:
- Ліворуч, спершись на басейн, сидить жінка в розкішній білій атласній сукні з червоними рукавами. На ній рукавички й пояс із пряжкою, а волосся вінчає вінок із миртового листя. На колінах вона тримає троянди, а поруч стоїть закрита посудина. Вона дивиться за межі картини, спокійна і серйозна.
- Праворуч на краю фонтана сидить друга жінка, оголена, якщо не зважати на білу тканину довкола стегон і великий червоний плащ, що здіймається над її рукою. Вона підносить до неба невеликий світильник чи посудину з полум'ям і обертається до своєї супутниці.
Позаду них відкривається широкий краєвид. Ліворуч дорога піднімається до укріпленого замку на пагорбі під темніючим небом, а в траві сидять два кролики. Праворуч місцевість світліша й лагідніша: біля озера стоїть село з церковною дзвіницею, пастух доглядає отару, а мисливці із собаками женуться за зайцем. Рельєф на басейні зображує постаті в античному дусі. За відомим тлумаченням історика мистецтва Едгара Вінда, серед них є чоловік, якого шмагають, жінка, яку тягнуть за волосся, і кінь без вуздечки, якого ведуть за гриву; дослідники тлумачать ці сцени по-різному, часто як образи приборканих пристрастей.
Назва, додана згодом
Назву «Любов земна і Любов небесна» картині дав не Тіціан. Уперше назву зафіксовано в описі колекції Боргезе 1693 року, майже через два століття після створення картини, у формі Amor divino e Amor profano («Любов божественна і Любов профанна»); нині італійською картину називають Amor sacro e Amor profano («Любов священна і Любов профанна»). Ця назва відображає те, як пізніші глядачі розуміли двох жінок: одну як любов небесну, другу як любов земну.
Слово «профанний» тут не означає грубий чи непристойний. Воно походить із латини й означає просто «поза храмом», тобто світський, а не релігійний. Цікаво, що коли з'явилася ця назва, багато глядачів, імовірно, вважали «профанною» саме оголену жінку. Сучасні історики зазвичай тлумачать навпаки: у мисленні Відродження, як ми побачимо, оголеність могла символізувати чистоту й істину.
Дві Венери: як дослідники читають картину
Єдиного загальноприйнятого пояснення картини немає, і суперечка триває вже понад століття. Запропоновано кілька основних напрямів тлумачення.
Неоплатонівське прочитання
Найвідоміше тлумачення розробили у XX столітті історик мистецтва Ервін Панофський та інші. Воно спирається на ідеї флорентійського філософа Марсіліо Фічіно, який слідом за Платоном описав два різновиди Венери, богині кохання. Венера небесна уособлює любов до вічної, божественної краси; Венера земна — любов, що породжує життя в природному світі. Обидві добрі й шляхетні, але на різних щаблях. За цим прочитанням оголена жінка з полум'ям — Венера небесна: їй нічого приховувати, а її світильник горить любов'ю до Бога. Розкішно вбрана жінка — Венера земна, прикрашена гарними речами цього світу. Амур, що змішує воду між ними, поєднує два види любові.
Наречена і Венера
Багато дослідників нині віддають перевагу прочитанню, ближчому до весільної нагоди. Згідно з ним, жінка в білому — це сама наречена, Лаура Багаротто або її ідеальний образ, а оголена жінка — богиня Венера, яка спонукає її до подружньої любові. Вбрання нареченої сповнене весільних символів: білий колір означав чистоту, мирт був рослиною Венери та шлюбу, а рукавички й пояси були традиційними весільними дарунками і знаками вірності. Троянди вказують на кохання, а кролики в краєвиді були відомим символом плодючості, побажанням мати дітей.
Сцена з любовного роману
Інша гіпотеза пов'язує картину з «Гіпнеротомахією Поліфіла» — дивною, багато ілюстрованою любовною історією, надрукованою у Венеції 1499 року, яка була дуже популярна серед освічених венеційців. У ній герой Поліфіл і його кохана Полія зустрічають богиню Венеру біля фонтана, який водночас є гробницею. Історик мистецтва Вальтер Фрідлендер висловив думку, що Тіціан запозичив сцену саме з цієї книжки. Хоч би яким було точне джерело, поєднання античних форм, символів і любовної поезії відповідає вченому смаку Тіціанових замовників.
Ці прочитання не завжди суперечать одне одному. Венеціанець 1514 року цілком міг бачити в картині водночас весільний образ і роздум про два обличчя любові.
Світло, колір і техніка
Хай яким було її значення, картина передусім — тріумф кольору. Тіціан писав олією на полотні — основі, якій венеційські митці одними з перших в Італії почали надавати перевагу перед дерев'яними дошками. Він вибудовував зображення шарами, надаючи шкірі оголеної постаті теплого, живого сяйва й протиставляючи його холодному мерехтінню білого атласу. Насичений червоний колір плаща праворуч і рукавів ліворуч пов'язує дві половини композиції, а темно-зелені дерева позаду постатей змушують барви сяяти ще яскравіше.
Краєвид багато чим завдячує Джорджоне й Белліні, проте постаті повніші й об'ємніші, ніж у Джорджоне, а їхні пози чітко продумані. Композиція врівноважена, наче терези: дві жінки, два краєвиди, два настрої, а в центрі — Амур і фонтан. Наукове дослідження фарбового шару, проведене 2000 року, визначило пігменти, якими він користувався, зокрема свинцеве білило, синій азурит, свинцево-олов'яну жовту, червону кіновар і жовту охру: обмежену палітру, з якої він видобув напрочуд багаті ефекти. Вечірнє світло, що падає зліва, пом'якшує всі контури й надає всій сцені тихого, позачасового настрою, яким згодом прославиться венеційський живопис.
З Венеції до галереї Боргезе
Імовірно, картина пробула у Венеції більшу частину XVI століття, але її точна історія в ті роки невідома. 1608 року її придбав у Римі кардинал Шипіоне Боргезе, небіж папи Павла V і один із найпристрасніших колекціонерів мистецтва свого часу, разом із групою картин із колекції іншого кардинала, Паоло Еміліо Сфондрато. Шипіоне Боргезе також підтримував молодого скульптора Джан Лоренцо Берніні й збирав твори Караваджо та Рафаеля. Відтоді «Любов земна і Любов небесна» залишається в колекції Боргезе, нині — галереї Боргезе в Римі.
Картина посідає знамените місце в історії цін на мистецтво. 1899 року один із членів банкірської родини Ротшильдів запропонував купити її за 4 мільйони лір. Казали, що ця сума перевищувала оцінну вартість усієї вілли Боргезе разом із парком і всіма іншими творами мистецтва. Пропозицію відхилили. Через кілька років, 1902 року, італійська держава придбала колекцію Боргезе та віллу, і картина стала державною власністю. Нині це один із найвідоміших творів музею.
Вплив і незгасне захоплення
«Любов земна і Любов небесна» позначає мить, коли Тіціан переріс своїх учителів. У ній він показав, що картина може бути своєрідною візуальною поемою, сповненою змісту, але й просто прекрасною для споглядання, — ідея, яка спрямовувала його пізніші міфологічні твори. За кілька років він напише для герцога Феррари жваві сцени з античних міфів, як-от «Вакх і Аріадна», а спокійна, ідеалізована оголена постать праворуч на цій картині передвіщає його лежачих богинь, насамперед «Венеру Урбінську» 1538 року.
Для пізніших митців картина стала взірцем венеційського колориту й гармонії. Пітер Пауль Рубенс і багато інших вивчали, як Тіціан передає шкіру й тканини, а художники, починаючи з XVII століття, копіювали і переосмислювали його композиції. Для письменників та істориків цей твір став однією з великих загадок мистецтва Відродження. Він показує, як одне зображення могло поєднати весільне свято, філософію, античний міф і сподівання реального подружжя, що жило в непростий час.
Під час відвідин варто пошукати кілька дрібніших деталей: крихітні постаті в краєвиді, кроликів у траві, герб Нікколо Ауреліо на фонтані та те, як рука Амура зникає у воді. Кожна з них запрошує сповільнитися й подивитися ще раз — і, можливо, саме цього Тіціан і прагнув від самого початку.
