Історія Книги рекордів Гіннесса починається не в бібліотеці, а в ірландській сільській місцевості. 10 листопада 1951 року сер Г'ю Бівер, керуючий директор пивоварні Guinness, брав участь у полюванні в графстві Вексфорд на південному сході Ірландії. Упродовж дня виникло питання, на яке ніхто не зміг відповісти: який мисливський птах найшвидший у Європі — звичайна сивка чи шотландська біла куріпка?
Повернувшись додому, Бівер переглянув тодішні довідники й не знайшов чіткої відповіді. Це підказало йому ідею. Якщо освічені люди могли годинами сперечатися про простий факт і не знайти нічого, що поставило б крапку, то такі самі суперечки мали щовечора точитися в тисячах пабів Великої Британії та Ірландії. Книга, що збирала б перевірені факти про найбільші, найшвидші, найстаріші й найвищі речі у світі, могла б покласти край таким суперечкам — і водночас донести назву Guinness до кожного місця, де люди збиралися поговорити.
Біверу потрібні були фахівці, які вміли знаходити й перевіряти факти. Рішення прийшло через Крістофера Четавея — працівника Guinness і відомого бігуна, який у 1954 році допоміг Роджерові Баністеру, задаючи темп, вперше пробігти милю швидше ніж за чотири хвилини. Четавей порекомендував двох друзів — братів-близнюків Норріса й Росса Мак-Віртерів, які народилися 12 серпня 1925 року.
Мак-Віртери керували в Лондоні агенцією, що збирала факти й постачала статистику та інформацію газетам та іншим видавцям. Обидва мали журналістську освіту, обидва любили спорт і обидва мали надзвичайну пам'ять. Під час розмови з ними Бівера вразило, як швидко й точно вони відповідали на його запитання. Пивоварня заснувала компанію для випуску книги, а близнюки місяцями працювали допізна, щоб дослідити, перевірити й написати її статті.
Перше видання The Guinness Book of Records вийшло в Лондоні наприкінці серпня 1955 року. Воно мало 198 сторінок і спершу задумувалося як рекламний подарунок для пабів. Натомість книга стала хітом серед широкої публіки. До Різдва того ж року вона очолила британський список бестселерів.
Невдовзі книгу почали оновлювати щороку, а в 1956 році з'явилося видання для Сполучених Штатів, яке продавали там під назвою The Guinness Book of World Records. Упродовж наступних десятиліть виходили переклади іншими мовами. У 1999 році назву змінили на Guinness World Records — це відображало, що бренд давно вийшов за межі однієї друкованої книги й поширився на телебачення, сувенірну продукцію, а згодом і на інтернет.
Сьогодні книгу видають десятками мов і продають приблизно в 100 країнах. Вона й сама є рекордсменом: її визнано однією з найпродаваніших серій книг, захищених авторським правом, за всю історію. Також повідомлялося, що вона належить до книг, які найчастіше крадуть із публічних бібліотек США, — ознака того, як сильно читачам хотілося мати власний примірник.
Від самого початку книга охоплювала два великі види рекордів. Перший — це крайнощі природного світу: найвища гора (Еверест), найбільша тварина, яка будь-коли жила на Землі (синій кит), найшвидша наземна тварина (гепард), найглибша точка океану та подібні факти про планети, погоду, рослини й тварин.
Другий вид — людські досягнення. Деякі з них — рекорди людського тіла, як-от зріст і вік. Інші — рекорди вправності, сили, витривалості чи просто фантазії. З роками до книги потрапляло все що завгодно: від спортивних звершень і чудес інженерії до найбільшої піци, найдовших нігтів і найбільшої кількості людей, перевдягнених в одного й того самого персонажа в одному місці.
Не кожне вражаюче досягнення може стати рекордом Гіннесса. Організація застосовує до кожної нової категорії низку принципів. Рекорд має бути:
Охочі встановити рекорд спершу подають заявку й отримують офіційні правила для відповідної категорії. У них точно описано, як має проходити спроба і які докази потрібні. Типові докази — це відеозаписи, фотографії, свідчення незалежних свідків і вимірювання, зроблені кваліфікованими людьми, наприклад геодезистами чи хронометристами.
На деякі події, особливо великі публічні чи корпоративні, Guinness World Records надсилає офіційного суддю, який особисто спостерігає за спробою. Якщо рекорд встановлено, суддя може одразу ж підтвердити його та вручити сертифікат. Звичайні заявники зазвичай можуть безкоштовно надіслати свої докази на перевірку, а компанії та люди, які хочуть швидшої відповіді або присутності судді на своєму заході, платять за ці послуги.
Для багатьох людей близнюки Мак-Віртери стали обличчями книги. У 1972 році BBC запустила дитячу програму Record Breakers, яку вів артист Рой Касл. Норріс і Росс з'являлися в програмі, і близнюки прославилися тим, що миттєво відповідали на запитання глядачів про рекорди напам'ять, без жодних нотаток.
Росса Мак-Віртера в 1975 році вбили члени Тимчасової ІРА — збройного угруповання, що діяло під час конфлікту в Північній Ірландії, — після того як він публічно запропонував винагороду за інформацію, яка допомогла б заарештувати підривників. Норріс продовжував редагувати книгу й ще багато років з'являвся в Record Breakers. Він залишався тісно пов'язаним із книгою до своєї смерті у 2004 році.
Книга десятиліттями належала Guinness, але наприкінці XX — на початку XXI століття її власники змінювалися. У 2008 році її придбала Jim Pattison Group — канадська компанія, якій також належить Ripley's Believe It or Not! Організація розташована в Лондоні й працює зі спробами встановлення рекордів у всьому світі.
Окрім основного щорічного видання, бренд випускав спеціальні видання. Одне з найвідоміших — Gamer's Edition, уперше видане у 2008 році, де зібрано рекорди зі світу відеоігор, як-от спідрани й найвищі результати. Були також телевізійні програми в багатьох країнах, онлайн-база даних і щорічний День рекордів Гіннесса в листопаді, коли люди по всьому світу в один день намагаються встановити нові рекорди.
Змінилася й бізнес-модель. Замість того щоб заробляти переважно на продажу книг, Guinness World Records тепер отримує прибуток також від консультацій і організації спроб встановлення рекордів для компаній, міст і урядів, які прагнуть розголосу. Це викликало критику: деякі журналісти та оглядачі вважають, що платні рекорди для маркетингових кампаній чи для урядів, які шукають гарного іміджу, підривають початкову ідею нейтральної, незалежної перевірки фактів.
Менш відомий бік Книги рекордів Гіннесса полягає в тому, що організація свідомо перестає визнавати деякі рекорди, якщо вони заохочують небезпечну чи шкідливу поведінку. Кілька прикладів показують, як змінювалися її правила з часом:
Так книга відображає зміну ставлення до безпеки та добробуту тварин. Рекорд, який у 1950-х чи 1960-х роках здавався невинною розвагою, сьогодні може вже не прийматися.
Вплив Книги рекордів Гіннесса виходить далеко за межі розв'язання суперечок у пабах. Для поколінь дітей ця книга стала першим знайомством із довідковою літературою: гортаючи сторінки про гігантських тварин, екстремальну погоду й видатних людей, вони захоплювалися географією, біологією, історією та наукою. Вона також показує в дії просту наукову звичку — думку про те, що будь-яке твердження слід виміряти, перевірити й підкріпити доказами, перш ніж прийняти.
Водночас книга стала частиною популярної культури. Англійський вислів «one for the record books» — тобто щось, гідне книги рекордів, — сьогодні звичайнісінький, а спроба встановити світовий рекорд стала поширеним способом для шкіл, благодійних організацій і громад зібрати кошти чи об'єднати людей. Те, що почалося з питання про двох птахів холодного листопадового дня в Ірландії, перетворилося на світовий каталог крайнощів природи та людських амбіцій.
12 питань