Аніме: як японська анімація пройшла шлях від німого кіно до світового явища

Що означає слово аніме?

Слово аніме — це японське скорочення від анімешон, японської вимови англійського слова «animation» (анімація). Цікаво, що значення слова дещо відрізняється залежно від місця. У Японії аніме означає просто будь-який анімаційний твір — чи то фільм Disney, чи чеський ляльковий мультфільм, чи японський телесеріал. За межами Японії, зокрема в англійській та українській мовах, аніме означає анімацію, створену в Японії.

З часом це слово почало позначати й упізнаваний візуальний стиль: виразні обличчя, великі очі, різнокольорове волосся, драматичні лінії руху та ретельно намальовані фони. Тому анімаційні серіали з інших країн, які запозичують ці риси, часто називають серіалами «в стилі аніме», а багато відеоігор використовують такий самий вигляд. Проте аніме — це не один стиль і не один жанр. Це цілий вид мистецтва, що охоплює комедії, спортивні історії, наукову фантастику, історичні драми, детективи та спокійні оповіді про повсякденне життя, створені для будь-якого віку — від малюків до дорослих.

До того як слово аніме стало загальновживаним у Японії, використовували інші терміни. На початку XX століття анімаційні фільми називали сенґа ейґа («фільми з лінійних малюнків») або манґа ейґа («мультиплікаційні фільми»), а студії вживали також слово доґа («рухомі зображення»). Коротке слово аніме широко поширилося з 1970-х років. У 1980-х англомовні фанати іноді вживали термін «Japanimation», але згодом він вийшов з ужитку.

Ранні роки: від німих короткометражок до повнометражних фільмів

Піонери 1917 року

Японській анімації понад сто років. 1917 року кілька митців, працюючи незалежно один від одного, випустили в кінотеатри перші японські анімаційні фільми. Серед них були Отен Сімокава, Сейтаро Кітаяма та Дзюн'ічі Коуті. Ці фільми були короткими, німими й переважно чорно-білими. Стрічка Коуті «Намакура ґатана» (часто перекладають як «Тупий меч») — комічна історія про самурая, який купує нікчемний клинок, — найдавніший відомий японський анімаційний фільм, що зберігся. Крихітна плівка під назвою «Кацудо сясін», знайдена в Кіото 2005 року, може бути ще давнішою, але її точна дата невідома.

Ранні аніматори експериментували з багатьма техніками. Одні малювали безпосередньо на папері чи дошках, інші використовували вирізані з паперу фігурки, які трохи пересували між кадрами. Целулоїдні аркуші, або «цели», тоді коштували в Японії дорого, тому перекладкова анімація з вирізаних фігур ще довго залишалася популярною.

Воєнні роки та перший повнометражний фільм

У 1930-х роках і під час Другої світової війни японський уряд використовував анімацію для пропаганди. Найвідомішим результатом став фільм «Момотаро — священні воїни моря» (1945) режисера Міцуйо Сео, який вважають першим повнометражним японським анімаційним фільмом. Хоча його створили для підтримки воєнних зусиль, технічна амбітність стрічки показала, що японські студії здатні знімати довгі анімаційні фільми.

Toei та повоєнний підйом

Після війни компанія, яка згодом стала Toei Animation, поставила собі за мету створювати фільми, що могли б конкурувати з американськими студіями. 1958 року вона випустила «Легенду про білу змію» («Хакудзяден») — перший японський повнометражний анімаційний фільм у кольорі. Багато митців, які згодом прославилися, зокрема Хаяо Міядзакі, почали кар'єру в Toei в наступні роки.

Осаму Тедзука і народження телевізійного аніме

Людиною, якій найчастіше приписують формування сучасного аніме, є Осаму Тедзука — надзвичайно плідний автор коміксів, якого в Японії називають «богом манґи». Тедзука захоплювався американськими мультфільмами Волта Діснея та братів Флейшерів, і їхній вплив помітний у великих круглих очах його персонажів. Такі очі стали однією з найупізнаваніших рис аніме та манґи.

1963 року студія Тедзуки Mushi Production перетворила його манґу «Тецуван Атом», відому англійською як «Астро Бой», на щотижневий телесеріал. Це було величезне випробування: щотижня потрібно було завершити нову серію тривалістю близько пів години з обмеженим бюджетом. Щоб упоратися, команда Тедзуки широко застосовувала обмежену анімацію — набір прийомів, що зменшують кількість малюнків. Повторно використовували фрагменти, залишали тіла нерухомими, коли рухалися лише роти, затримували драматичні пози й рухали камеру вздовж одного зображення. «Астро Бой» мав успіх у Японії і виходив також у Сполучених Штатах, ставши одним із перших аніме-серіалів, які широко дивилися за кордоном.

Методи, розроблені для «Астро Боя», визначали розвиток галузі впродовж десятиліть. Оскільки аніме не могло дозволити собі плавного безперервного руху дорогих американських повнометражних фільмів, його творці зосередилися на інших сильних сторонах: виразній композиції, емоційних великих планах, довгих і складних сюжетах та сміливому використанні статичних кадрів. Те, що починалося як спосіб заощадити, перетворилося на самостійну мистецьку мову. 1965 року Mushi Production створила також «Кімбу — білого лева» («Джанґл тайтей», «Імператор джунглів») — перший кольоровий аніме-телесеріал.

Гігантські роботи, космічні лінкори та Studio Ghibli

Нові жанри 1970-х і 1980-х років

У 1970-х роках аніме почало розповідати довші й серйозніші історії для старших глядачів. «Космічний лінкор „Ямато“» (1974) розповідав про екіпаж, що вирушає у відчайдушну місію задля порятунку Землі, а «Мобільний воїн Ґандам» (1979), створений Йосіюкі Томіно, показував гігантських роботів як реалістичні військові машини, а не як супергероїв. «Ґандам» започаткував стиль «реальних роботів» в історіях жанру меха (про роботів) і досі є однією з найбільших франшиз Японії, відомою своїми пластиковими збірними моделями.

1980-ті принесли ринок домашнього відео, який дав студіям змогу випускати оригінальну відеоанімацію (OVA) безпосередньо для глядачів, оминаючи телебачення. 1988 року фільм Кацухіро Отомо «Акіра», дія якого відбувається у футуристичному Токіо, вразив публіку детальною плавною анімацією і допоміг познайомити з аніме багатьох глядачів у західних країнах.

Studio Ghibli

1985 року режисери Хаяо Міядзакі та Ісао Такахата разом із продюсером Тосіо Судзукі заснували Studio Ghibli. Студія прославилася мальованими вручну фільмами з багатими природними пейзажами, вдумливими юними героїнями та глибокою повагою до природи. Серед її найвідоміших робіт — «Мій сусід Тоторо» (1988), «Відьмина служба доставки» (1989), «Принцеса Мононоке» (1997) та «Віднесені привидами» (2001). «Віднесені привидами» здобули «Золотого ведмедя» Берлінського міжнародного кінофестивалю, а 2003 року — премію «Оскар» за найкращий анімаційний повнометражний фільм. Через два десятиліття, 2024 року, ту саму нагороду отримав фільм Міядзакі «Хлопчик і чапля».

1990-ті та світовий прорив

У 1990-х аніме стало світовим явищем. Такі серіали, як «Dragon Ball Z», «Сейлор Мун» і насамперед «Покемон» (уперше показаний у Японії 1997 року), дублювали багатьма мовами й транслювали на дитячих каналах по всьому світу. «Покемон» мав особливу силу, бо аніме, відеоігри та колекційні картки підтримували одне одного — сьогодні така стратегія звична для галузі.

Водночас аніме для підлітків і дорослих привернуло увагу критиків. «Євангеліон» (Neon Genesis Evangelion, 1995) режисера Хідеакі Анно поєднав гігантських роботів із глибокою психологічною драмою, а фільм Мамору Осії «Привид у обладунках» (1995) порушував питання про технології та людську ідентичність, які вплинули на пізніші науково-фантастичні фільми на Заході.

У XXI столітті стрімінгові сервіси дали змогу дивитися нові серії за межами Японії вже за кілька годин після японської прем'єри, часто з субтитрами багатьма мовами. Фільм Макото Сінкая «Твоє ім'я» (2016) мав касовий успіх в усій Азії та за її межами, а «Клинок, що знищує демонів: Нескінченний потяг» (2020) обійшов «Віднесених привидами» і став найкасовішим фільмом, коли-небудь випущеним у Японії.

Як створюють аніме

Від першоджерела до екрана

Багато аніме-серіалів є екранізаціями. Найчастіше вони засновані на манзі (японських коміксах), але також на ранобе (коротких ілюстрованих романах для молодих читачів), відеоіграх і візуальних романах. Існують і оригінальні історії, написані безпосередньо для анімації, і фанати їх часто дуже цінують.

Аніме-проєкти зазвичай фінансує виробничий комітет — група компаній, як-от видавництва, музичні лейбли, виробники іграшок, телеканали та відеодистриб'ютори. Кожен учасник вкладає гроші й натомість заробляє у своїй сфері, наприклад продаючи саундтрек, книжки чи сувенірну продукцію. Така система розподіляє фінансовий ризик, але водночас означає, що багато людей мають право голосу щодо того, яким буде серіал.

Процес створення анімації

Типове виробництво проходить кілька етапів:

1. Сценарій і розкадрування. Режисер і сценаристи планують кожну серію, а розкадрування показує кожен кадр як серію ескізів із примітками про темп і рух камери.
2. Макети та ключова анімація. Ключові аніматори (ґенґа) малюють найважливіші пози кожного руху, а також макет, який показує, як персонажі вписуються у фон.
3. Проміжні фази. Фазувальники (доґа) малюють кадри, що з'єднують ключові пози, щоб рух виглядав плавним.
4. Розфарбовування та фони. Малюнки розфарбовують, а художники-фоновики малюють декорації, які часто бувають надзвичайно деталізованими.
5. Композитинг і звук. Персонажів, фони та ефекти поєднують і знімають, а потім додають озвучення, музику й звукові ефекти.

Упродовж десятиліть малюнки вручну переносили й розфарбовували на прозорих целах. З кінця 1990-х студії перейшли на цифрове розфарбовування та композитинг, хоча багато ключових малюнків досі роблять олівцем на папері або вручну на графічних планшетах. Багаторічна сімейна комедія «Садзае-сан» була одним з останніх серіалів, що відмовилися від целів, і перейшла на цифрове виробництво 2013 року.

Кіно демонструється зі швидкістю 24 кадри на секунду, але аніме рідко використовує 24 різні малюнки щосекунди. Багато сцен анімують «на три», тобто один малюнок утримується протягом трьох кадрів, що дає 8 малюнків на секунду. Так аніматори зберігають сили для ключових моментів — боїв, перевтілень чи емоційних сцен, які можуть бути анімовані значно повніше.

Жанри та аудиторія

Аніме часто поділяють за аудиторією, для якої його переважно створюють, використовуючи категорії, що походять із журналів манґи:

• Кодомо: для маленьких дітей, наприклад «Дораемон».
• Сьонен: для хлопців-підлітків, зазвичай сповнене дії, дружби та суперництва, наприклад «Ван Піс» чи «Наруто».
• Сьодзьо: для дівчат-підлітків, часто зосереджене на стосунках і почуттях, наприклад «Сейлор Мун».
• Сейнен і дзьосей: для дорослих чоловіків і дорослих жінок відповідно, часто зі складнішими темами.

Ці позначення описують цільову аудиторію, а не те, кому дозволено дивитися, і багато серіалів сьонен мають величезну кількість фанаток, і навпаки. Аніме також поділяють на жанри. Історії меха розповідають про гігантських роботів, історії про дівчат-чарівниць — про дівчат, які перевтілюються, щоб боротися зі злом, серіали жанру «шматочок життя» зосереджуються на повсякденному житті в школі чи на роботі, а історії ісекай («інший світ») переносять героїв у фентезійний світ — цей жанр став дуже популярним у 2010-х роках.

Чому аніме важливе

Аніме — один із найважливіших експортних культурних продуктів Японії. За даними Асоціації японської анімації (Association of Japanese Animations), загальний ринок, пов'язаний з аніме, 2022 року сягнув майже 3 трлн єн, і на той час продажі за межами Японії становили близько половини цієї суми. Японський уряд просуває аніме в межах стратегії «Cool Japan», щоб поширювати інтерес до японської культури.

Вплив аніме виходить далеко за межі телебачення. Воно надихнуло багатьох західних аніматорів і кінорежисерів, сформувало художній стиль незліченних відеоігор і пробудило в усьому світі інтерес до вивчення японської мови. Фанати збираються на великих фестивалях, як-от Anime Expo в Лос-Анджелесі, де багато хто бере участь у косплеї, перевтілюючись в улюблених персонажів. Пісні із заставок, відомі як анісон, утворюють окремий музичний жанр, а їхні виконавці дають концерти перед великою аудиторією.

Маловідомі факти про аніме

• Найдовший анімаційний телесеріал у світі — «Садзае-сан», який щотижня виходить у Японії з 1969 року, за даними Книги рекордів Гіннеса.
• Аніме-паломництва (сейті дзюнрей, дослівно «відвідування святих місць») — це подорожі фанатів до реальних міст, шкіл і святилищ, що з'являються в їхніх улюблених серіалах. Деякі невеликі містечка таким чином прийняли багато нових відвідувачів.
• Застереження щодо миготливого світла. 1997 року одна серія «Покемона» містила швидке миготіння червоного й синього світла, через яке сотні глядачів у Японії погано почувалися, а в декого стався напад судом. Після цього японські телекомпанії ухвалили правила, що обмежують миготливі зображення, тому деякі аніме досі показують повідомлення, яке нагадує дітям дивитися в освітленій кімнаті й сидіти подалі від екрана.
• Міжнародна командна робота. Хоча аніме японське, багато проміжних малюнків і робіт з розфарбовування вже давно доручають студіям в інших країнах, передусім у Південній Кореї та Китаї.
• Аніме й манґа виросли разом. Багато провідних режисерів і студій аніме починали з екранізацій манґи, а успішні аніме часто збільшують продажі оригінальних коміксів, тож обидві галузі підтримують одна одну.

Від кількох хвилин німих паперових фігурок, вирізаних вручну 1917 року, до касових хітів і серіалів, які дивляться у стрімінгу на всіх континентах, аніме показало, як обмеження можуть стати джерелом творчості. Його поєднання уявних світів, яскравих персонажів і ретельної майстерності пояснює, чому глядачі будь-якого віку знову й знову до нього повертаються.